Чому?

Чому ми боїмося бути собою? Бо нас такими не сприймуть? Якщо так, то нащо тоді такі друзі? Вони не сприймають нас такими, якими ми є насправді, а оцінюють лише нашу маску. А в результаті наша індивідуальність гибіє. І ми надалі продовжуємо робите те, що нам не до душі.
що ми маємо в результаті? Псевдодруга і втрату себе справжнього. 2:0 – не на нашу користь. І нічого з того немає нам самим. Чому не шукати можливо менше друзів, але таких, які сприймають тебе справжнім, яким ти є. Це, як в коханні – тебе або люблять, або ні – і нічого будувати навколо себе ілюзії та прикидатись. Бо це не призводить ні до чого хорошого .

Важкувато прикидатися весь час (хоч таких людей навкого багато, незважаючи на це!), бо це врешті доводить до зневірення в себе і пустки , яку треба було б заповнити. Але як? Коли маска, яка на тобі, сидить міцно. І знявши її – знімеш уже зі шкірою. Бо вона давно зрослася із тобою. І уже важко (чи практично неможливо) стати тим, ким ти був. А щоб вилікувати оту пустку треба це зробити. Але не можливо. Майже… бо, ой як боляче зняти. Хто наважиться зірвати з себе маску - уже частину свого єства?

Подумаємо, щоб могло бути, якби ми не погодились зробити щось, що суперечило внутрішнім переконанням, тобто собі. Може б хтось не став наркоманом, не сів у в’язницю. Бо колись переступив через своє справжнє «Я» і вперше – за компанію – вколовся, або так само - за компанію - пішов на злочин… Або не став художником, письменником… бо хтось засміявся побачивши твій перший «шедевр». І ти зламався – не повірив собі – послухав інших. І став звичайним. І навіть, якби ти і не став видатним, то був би Собою. І певне захоплення було б твоєю ідентифікацією.

Скільки відомих людей стали відомими, бо робили так, як вони хотіли – не слухали нікого, були собі вірними. І стали геніальним. Але, водночас, і самотніми. Бо вони ставали незрозумілими іншим. А тому далекими від «більшості». Цю «більшість» створюємо, як не дивно, ми самі, коли з готовністю відмовляємось від своєї індивідуальності і підкорюємось «колективному розуму». Бо нас заплюють, не зрозуміють, засміють… І в результаті ким ми стаємо – собою чи просто безликою частиною «більшості»?

Нам не завадило б подумати над тим, що ми втрачаємо. Чи знаходимо щось, щоразу зодягаючи на себе маску. А може варто було б її зняти? Нехай і зі шкірою. І бути собою… Доки не знайдеш того, хто сприйматиме тебе таким, яким ти є!