Ти трішки менший мого безсоння...

Ти трішки менший мого безсоння... 
Не лізу я до очей бездонних. 
Ти дуже гарний.Але не надто, 
Щоб я тебе називала святом. 
Ти грієш пальці в Її волоссі, 
А мрії бігають голі-босі, 
Стирають ноги. Бо ж я і досі, 
Як перехрестя твоїй дорозі. 
І вже не будеш легким і світлим, 
Бо ти, як грішник, навчивсь любити. 
Ковтаєш дні – кілометри солі. 
Кричиш в’язниці, що ти на волі? 
Ні, ти не будеш легким і світлим, 
Бо ти, як справжній,навчивсь любити. 
Холонуть пальці в Її волоссі, 
Бо очі в Неї блакитні й досі... 
Голодний стогін...Нема душ ситих 
Між тих, що звикли отак! любити. 
Ти трішки менший мого мовчання. 
Ти наче небо з його світанням. 
Ти дуже гарний,але не надто... 
Я іншого називаю святом... 
І він не буде легким і світлим, 
Бо він, як я,научивсь любити...